рефераты бесплатно
Рефераты бесплатно, курсовые, дипломы, научные работы, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, сочинения,рефераты литература, рефераты биология, рефераты медицина, рефераты право, большая бибилиотека рефератов, реферат бесплатно, рефераты авиация, рефераты психология, рефераты математика, рефераты кулинария, рефераты логистика, рефераты анатомия, рефераты маркетинг, рефераты релиния, рефераты социология, рефераты менеджемент и многое другое.
ENG
РУС
 
рефераты бесплатно
ВХОДрефераты бесплатно             Регистрация

Реферат: Життя Тараса Григоровича Шевченка  

Реферат: Життя Тараса Григоровича Шевченка

Виконав студент 1 курсу  факультету маркетинг спец. 0108 гр №1 Самбур П. В.

Київський національний економічний університет

Кафедра української мови

Київ - 1999

Тарас Шевченко!... Це ім’я дорогоціною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Тарас григорович Шевченко прожив  дуже мало - лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки - під ярмом кріпацтва і понад 10 років - у найжорсткіших умовах заслання. А решту - 13 "вільних" років перебував під невсипущим наглядом жандармів.

Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди і злиднів, він з болем говорив: "Сколько лет потерянных., сколько цветов увядших!"

Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета, М. О. Некрасов  у своєму вірші "На смерть Шевченко" писав:

Всё он  изведал: тюрьму петербургскую,

Справки, доносы, жандармов любезности,

Всё - и раздольную степь Оренбургскую,

И её крепость... В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждой невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может и жил-то он этой надеждою.

Царський уряд не впереше розправлявся так з небажаними йому передовими людьми. Полум’яний співець свободи, Тарас Григорович Шевченко поділив сумну долю кращих людей, які жили в роки царської реакції. Пушкін і Лєрмонтов, убиті з намови царя, замучений Полежаєв, декабристи, загиблі у Сибіру на каторзі, були його попередниками. Не кращою була доля і його сучасників. Чаадаєва оголосили божевільним. Герцену довелося тікати за кордоню. Великого російського критика Віссаріона Бєлінського вкятувала від каземату лише смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу було відправлено Достоєвського.

Але ні арешти і жорсткі переслідування, ні вогкі і темні каземати ІІІ відділення. Ні заслання і солдатчина - ніякі утиски не змогли зігнути поета-революціонера Тараса Шевченка.

Караюсь, мучуся... але не каюсь!-

писав він у вірші "О думи мої!".

Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з раз назавжди обраного шляху, з шляху народного співця:

Нікому я не продамся,

В найми не наймуся.

Не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично. Незважаючи на те, що Шевченко був "наділений міцною будовою тіла", як було сказано у вироку про заслання, царськи сатрапи завдали непоправимої шкоди його здоров’ю, злочинно скоротили життя і прискорили смерть.

Нижче наведено свідоцтво, виявлене у фондах Центрального державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшов до нас, лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досі не було точних медичних даних про обставини хвороби і кончини поета.

Свидетельство

Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitium heparis et cordis) в последнее время развивалась водяная болезнь (hydrops), от которой он и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861 года.

Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари.

Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины.

Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложением печати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.

Полицмейстер Академии капитан I рванга Набатов.[1]

Нижче на свідоцтві - помітка олівцем: "47 лет от рождения" - поправка до віку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем.

Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане  лікарем Едуардом Яковлевичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяє зрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природи здоров’ю Шевченка його коронованими і некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз, встановлений у 1861 році лікарем Е. Я. Барі, і сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічний декомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки і асцит.

Виявлені у державних архівах документи дозволяють нам тепер детально дослідити і науково обгрунтувати всі обставини перебігу хвороби і смерті  Т. Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смерть геіального народного поета була передчасною. Її зумовив і прискорив царизм.

Як відомо, Шевченко був сином селянина-кріпака і сам був кріпаком. Батько і мати великого поета передчаснопомерли від непосильної праці, нестатків і хвороб. Така ж доля чекала Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять років круглою сиротою, він рано зазнав непосильного тягару підневільної праці, відчув горе "бедного неулыбающегося мужика".

Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, часто голодував і хворів.

Навесні 1837 р. коли 23-річний Тарас як кріпак поміщика Енгельгарда працював у кімнатного живописця В. Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк і приятель Шевченка - художник Іван Максимович Сошенко зразу ж поклав Тараса, який пашів жаром, у ліжко і терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева. Лікар уважно оглянув хворого Шевченка і сказав Сошенкові:

- Хворого необхідно відправити до лікарні, тому що з вашими грошима гарячку лікувати вдома не можна.

Але і в лікарні не дешево коштувало лікування. Скупий Ширяєв не дав жодної копійки, хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, що в разі захворювання учня на протязі строку навчання майстер зобов’язаний лікувати його на свій рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися перед Колмітетом Товариства заохочення художників. З цього приводу у звіті Товариства від 30 травня 1837 року відмічалося: "Пансіонеру[2] Алексєєву і учню Шевченку на ліки... 50 карбованців"[3]. На ці гроші лікар Жадовцев і художник Сошенко помістили Тараса до Петербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни (нині лікарня ім. Віри Слуцької), біля Тучкового мосту.

Друзі Шевченка обрали цю лікарню не випадково. Лікарня св. Марії Магдаліни була найновішим лікувальним закладом на той час. Вона славилася вийнятковим порядком, чистотою і затишком, новими найдосконалішими методами лікування. Тут "ролбилися на той час найдосконаліші  операції, вживалися нові поліпшені методи перев’язки і лікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими",- говориться у "Нарисі існування лікарні св. Марії Магдаліни в С.- Петербурзі за 50 років, 1829 - 1879".

Гордістю лікарні були її лікарі і насамперед штабслікар Олександр Дмитрович Бланк, який працював тут у ці роки,- дід Леніна по матері. Всі його характеризували як "людину передову, ідейну, сильну і самостійну, вільну від будь-якого кар’єризму і прислужництва".

О. Д. Бланк був передовим і прогресивним для свого часу лікарем. Вся його повсякденна діяльність була пройнята чуйним і дбайливим ставленням до простих людей, він безкорисливо служив народу своїм лікарським мистецтвом.

...Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. В автобіографічній повісті "Художник" Тарас Григорович описує ці важкі дні своєї хвороби, коли кидався він у гарячковому маренні, горів від нестерпного жару. Захворювання тривало довго і проходило тяжко. Вісім діб Тарас був в безтямі, між життям і смертю. Друзі щоденно, а іноді і по кілька разів на день приходили до лікарні, щоб довідітися про стан Шевченка.

Відомий російський художник Карл Брюллов, з яким не задовго до цього Сошенко познайомив Тараса Григоровича, постійно запитував у друзів Шевченка про стан хворого. Хороше лікування, дбайливий догляд і, як писав сам Шевченко, "молодое здоровье брало свое... как тот сказочный преславутый богатырь оживал и крепчал не по дням, а по часам... В какую-нибудь неделю после двухнедельной гарячки стал на ноги и ходил, придерживаясь за свою койку".

Коли поет виписувався із лікарні, старший лікар "гигиекнично,- як пише Тарас Григорович Шевченко,- растолковал мне , что для окончательного излечения необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц".

Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворів. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П. Пономарьов перевіз тараса Григоровича до своєї кімнати, з антресолями, у будинок Академії мастецтв. "На цих антресолях,- згадував Пономарьов,- мій бідний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яка забирала наші убогі кошти. У цей самий час він написав олійними фарбами свій портрет".

Восени 1845 р. Шевченко в Переяславі тривалий час хворів на гарячку, яку один з його біографів О. Я. Кониський називає "якоюсь тифозною хворобою". Про те, що у Переяславі Тарас Григорович переніс "гарячку", розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник і етнограф О. С. Чужбинський.

Саме у цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний "Заповіт" ("Як умру, то поховайте").

Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачав любові до життя, до малювання, до поезії. Особливо чутливий він був до сприйняття чудової української природи. Колоритні пейзажі рідної землі - "садок вишневий коло хати", могутній сивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть черебцем і м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії - все це знав і любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака і згодом ожило в його поезії.

Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, і природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна.  кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників.

Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.

Поезія великого Кобзаря - це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і світлу долю всіх пригноблених народів.

Царський уряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає "страшне місто". Сюди і був засланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Микола Палкін Власною рукою дописав у вироку: "Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати". Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: "Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней не льзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора".

У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милу його серцю Україну:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу.

У фортеці, яка здавалась йому "расскрытой могилой, готовой схоронить меня живим", поет звертався до своїх дум:

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині.

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята.

Із-за дніпра широкого

У степ погуляти...

Безмірна туга за волею тяжко краяла сереце Шевченкові. Полум’яний патріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним і таким знедоленим.

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з цієї пустині?

Так розкрив поет свій душевний стан, пригніченність і тугу у вірші, написаному в Орську і присвяченому другові - українському лікарю Андрію Йосиповичу Козачковському.

Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоції - туга, сум, пригніченість, самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині.

Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. У листі від 11 грудня 1847 року до одного з приятелів - А. І. Лизогуба він писав: "...восени мучив мене ревматизм..." У листі до М. Лазаревського від 20 грудня ми читаємо "...занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг..."

Страницы: 1, 2, 3


© 2010.